Эксклюзив Халвы. Роман Калин

Феноменальному взлету этого человека мог бы позавидовать любой. В один день, Роман Калин стал символом революции. Самым известным исполнителем. Его музыка звучала из каждого угла, его слова напевали от школьников до стариков. Самые рейтинговые политики страны, лучшие рекординговые компании и студии. Невероятная слава. 

Когда мы с Халвой спросили о встрече, Роман ответил: «Я не против встретиться с Халвой. Но, я живу в Ивано-Франковске, а в Киев, пока-что, не собираюсь. Вряд ли вам интересно ехать так далеко ради одного разговора». 

Роман говорит только на украинском, мы с Халвой извинились, сказали, что во время интервью исправимся - будем говорить на украинском. На что услышали в ответ: «Не парьтеся, я - нормальний».

Часть первая: Один день

BB3B6074.jpg

Початок

В 1997 у нас був перший бізнес – ми відкрили ігровий зал. Тоді такий шалений сплеск був відеоігор – плейстешн, і не кожна дитина собі могла купити цей плейстешн. Ми були перші у Франківську, хто відкрив такий ігровий зал.

Ми купили 6 плейстешнів і 6 телевізорів. Година гри коштувала 3 бакси. Конкурентів не було, ми тоді просто шалені гроші заробляли.

Ми все налагодили, бізнес працював відмінно, ми з Романом мали вільний час, і на другому поверсі, де був наш ігровий зал, почали робити студію, облаштовувати. Ми вже тоді вирішили, що треба ще чимось займатись.

Старт був у 2000-му, тобто за три роки того бізнесу у нас з’явилася можливість почати щось закупати.

Ми купили преамп, аудіомонітори для зведення, комп’ютер. Мікрофон також свій перший купили – Neumann. Десь у Вінницю Роман їздив за ним. Була легенда, що у Вінниці хтось продавав мікрофони, які списали на «Мосфільмі» в Москві, ніби ці мікрофони лежали на складі купу років, ними не користувались.

Ну, він дійсно привіз нульовий мікрофон Neumann. Їх продавали за адекватні гроші, 1300 доларів, здається. Це було перше наше музичне обладнання, на другому поверсі ми почали ніби першу свою музичну роботу як звукорежисери, як аранжувальники.

Ми радилися з Віталіком Телезіним, він наш, франківець, і давній друг, він у Києві зараз гуру.

2013-й. Революція Гідності

Приїжджав декілька разів постояти з людьми, протестувати. Один раз я був на сцені.

В мене був ліпший дружок, якого вже нема. З яким ми разом їздили на перший Майдан, до речі, теж Рома. Він працював у Франківську, був податківцем. І всіх його друзів, які лишилися тут, в Івано-Франківську, я всіх знаю. В 2014-му вони їхали на Майдан, я випадково дізнався про це і кажу: «Давайте я з вами». Перша моя поїздка була з ними. Просто сіли в бус і поїхали. Приїхали на Майдан, потусувалися і поїхали назад.

Другий раз вони збиралися, я знову з ними поїхав. На сцену я не вилазив, не хотів там світитися, типу я тут такий політіческі-рєволюціонний дєятєль, ну і так далі. І вже, здається, на третій раз, пацани з автобуса кажуть: «Давай вийди на сцену, заспівай!» Кажу: «Кому моя пісня тут потрібна?» Вони кажуть: «Та ні, прикольно буде». В мене був номер Жені Нищука (Министр культуры Украины в 2014-2016 гг., - Прим. Авт.), я йому передзвонив, кажу: «Женя, я в Києві, міг би виступити».

BB3B6062.jpg

Мене зорієнтували підійти на 19:00 – час, коли будуть виступи, там було все прораховано до хвилин. В той час, коли я прийшов, мав виступати «Тартак» Положинського. І я даю флешку своєму товаришу, кажу: «Андрюха, на тобі флешку з фонограмою, йди до звукача, віддаси йому, скажеш, хай включить, там є мінусовка, і я вийду заспівати.

Андрюха приходить, а йому звукач каже: «Ти хто такий?» Той каже: «Так і так, зараз буде виступати». Звукач каже: «Хто? Ніхто зараз не буде виступати». Типу він тут командир, бо він тут включає музику. І я стою на сцені, чую – якийсь двіжняк. Підходжу до них, дивлюся, а Андрюха мені каже, що звукач не бере флешку. І я йду вниз, до цього чувака, говорю: «Я зараз виступаю». Він каже: «Хто вам дозволив виступати?» Я пояснюю, що з Женею домовився, а він тоді був ведучим.

Звукач: «Мені ніхто нічого не говорив, до побачення!» Стоїмо. Женя мене оголошує, мовляв, зараз виступить такий-то, такий-то, гурт «Ґринджоли» із піснею «Разом з нами», вони заспівають революційний гімн. Кажу: «Чуєш, мене оголошують?» Звукач каже: «Ну, ладно, только смотри – без Ющенков здесь».

Тобто людина була агресивно налаштована проти конкретного політика, і ця людина асоціює мене, мою творчість, мою музику з конкретним політиком. І взяв мою флешку тільки тоді, коли почув, що ведучий оголошує моє прізвище.

BB3B6064.jpg

Я вибіг на сцену, заспівав пісню «разом нас багато», слова, звісно, я поміняв. Забрав «Ющенко, Ющенко – так!», замінив на «можемо – так!» і «знаю, переможемо – так!». Це був мій третій візит на Майдан. Більше я не їздив.

Помаранчева історія

Дивіться, я вперше так детально розповім, що і як відбувалося в 2004-му під час «Помаранчевої Революції».

Взагалі, я ніколи політикою особливо не цікавився. Зараз, до речі, теж намагаюся не спілкуватися з цими всіма людьми та вникати в політичні двіжухи. Ми просто писали музику. А в 2004-му ми працювали на радіо «Західний полюс». Це наша місцева радіостанція.

Я розповідав про наш ігровий зал, так ось, нас уже звідти виганяли – оренду не продовжували і т. д. І прийшов до нас директор «Західного полюса», каже: «Давайте я роблю студію, а ви будете в мене ролики робити рекламні»; так ми і переїхали. А ця радіостанція співпрацювала з «Нашою Україною», і на радіостанції атмосфера революції просто гуділа, шипіла, люди постійно говорили про ці речі, про те, хто і який кандидат, хто там і куди голосує.

BB3B6067.jpg

Тобто так чи інакше ми занурилися в цю атмосферу революційну, в цей політичний двіж, у вибори, в цю несправедливість, волею-неволею. Я почав цікавитися, а до того часу мені було все одно, хто ці люди, типу я музикант, вони політики. Для мене це були різні світи.

В один момент мені стало цікаво: якийсь Янукович, там, Ющенко, ага, у них політична боротьба. Плюс там Ющенка отруїли. Всі оці-от речі по телику бачу, що там рубають ефір для «Нашої України». А в українців є такий інстинкт, рефлекс, не знаю, ментальність, в принципі, жаліють слабких, коли когось, наприклад, ображають. От зараз, мені здається, так і з Саакашвілі відбувається, роблять з нього такого «ізгнанніка». І українці, як правило, люблять жаліти таких людей ображених.

На «Полюсі» працювала молода команда пацанів і ми з Ромчиком записали цю пісню Ґринджоли - «Разом нас багато».

А у Франківську, у нас тут, поряд, був свій Майдан. Ми з ним пішли туди, на вулицю, зразу, тільки записали фонограму. І поки ми виступали, в офісі «Західного полюса», Руслан Котигорошко-Пригарський, комп’ютерник, він якось закинув пісню на сайти, які підтримували «Нашу Україну» в той час.

А ті почали розсилати по інших мережах. І поки ми поверталися на станцію, то пісню вже активно скачували. Просто з Інтернету, з ресурсів «Нашої України». Ми прийшли, а Руслан каже: «Пацани, поки ви виступали – 100 тисяч скачувань вашої пісні». Ми – в шоці. Ні фіга собі.

BB3B6060.jpg

Приспів придумав я, а вже ці всі фрази в куплеті ми писали з Олегом  – діджеєм “Дирою” на «Полюсі». Він колись писав тексти для суперпопулярної групи «Фантом-2». Мій брат був їхнім директором концертним, а Олег писав їм тексти.

Так ось, на другий день мені дзвонить наш товариш Вова Гурський. Він тоді вже жив у Києві, говорить: «Ромчик, тут ваша пісня – просто з кожного магазина, з кожної машини. Вам треба приїжджати в Київ». Кажу: «Добре, їдемо». Їдемо на Майдан.

Ми приїхали на вокзал, щось перекусили і зразу на Майдан тусувати. А наша пісня грає і грає. Ходили-ходили ми, потім треба якось попасти ж на сцену, виступити! Почали шукати, де там той штаб. А холодно як було, ці всі вогнища, грязюка така.

Це на цій революції, в 2014-му, вже була охорона така щільна, що не зайти, не влізти. А тоді можна було просто заходити, ходити. А ми шукали, до кого підходити, з ким розмовляти.

І ми знайшли дівчат з Івано-Франківська, які там, в штабі, чимось займалися, якимись організаційними питаннями. Вони нас довели до Тараса, я не пам’ятаю точно прізвище, але у нього потім була якась мистецька агенція, він керував усіма рухами на Майдані. І він нам сказав: «Прийдете завтра в обід, підійдете під сцену».

BB3B6065.jpg

А ці дівчата, кажуть: «Слухайте, ви нам дуже потрібні, тому що у людей така уже зневіра, люди змучилися від постійного двіжняка, від постійної боротьби, типу нема надії, що це якось закінчиться нормально чи перемогою». Кажуть, підіть підтримайте моральний дух.

І ми почали виступати прямо перед людьми в тому штабі. Прийшли в зал, люди там сплять, хтось співає, ходить, ми під гітару, народ: «О! класно, класно!» Потім по вулиці ходили, від палатки до палатки.

Вже був вечір, холод страшний був, вологість така. Ти так замерзаєш, руки замерзають, рот, щелепи, говорити вже не можеш, бо тобі так холодно – отакий був стан. Ми в такому стані, в цей же день опинилися під сценою. А наша пісня звучить кожної години, а може, й кожні півгодини. І після чергового включення пісні мій друг Рома підходить до охоронця: «Ти знаєш, хто це співає? – Це він, а ви його не пускаєте». А охоронець говорить: «Як не пускаємо? – Заходьте, будь ласка». Він відсунув ті паркани, і ми з друзями вийшли на сцену.

І там найперша фотка зі сцени, це треба бачити. На мені така шапка спортивна, і я ледь говорю – змерз так сильно. І все, включили нашу фонограму, ми заспівали перший раз, наживо. Було надзвичайно.

BB3B6073.jpg

Тобто ні з ким не було погоджено, ніхто не знав, що таке на сцені відбувається. Це було спонтанно. Охоронці нас просто провели на сцену і сказали звукачу: «Ось пацани, увімкніть їм, нехай співають».

А вже потім, уже після того, почався такий двіж, до якого я просто був не готовий. Ніхто з нас не був готовий до цього. Чесно.

Слава

Почалося все з розриву журналістами. Буквально. Всі хотіли зробити з нами інтерв’ю, всі. Дзвонить мобільник – піднімаю: «Доброго дня, це Ольга Герасим’юк, хочу з вами зустрітитися». Я кажу: «Ви знаєте, я не можу з вами зустрітися, хіба в такій-то годині, бо в мене в такій-то годині інтерв’ю з тим-то, потім з тим-то. Вона така: «Як? Відмова? Ви серйозно?» А в мене реально так, кожні 3-4 хвилини дзвонить телефон.

І тоді ми призначили в «Два гуся» на Майдані. Я кажу: «Я тут зараз буду вечеряти, кажу, хочете – підійдіть сюди, поспілкуємось». Тобто я їв і розмовляв із нею.

Про це мало хто знає, але ми були самі по собі. Була одна знайома, яка в Києві жила, в квартирі якої ми ночували, і вона каже: «Пацани, я бачу, що вас реально розривають, давайте я буду вам допомагати». Взяла телефон і почала організовувати всі наші зустрічі. Днів 5-6 ми займалися тільки інтерв’ю. Тільки розмовами.

Ми не познайомилися з жодним із політиків. Це велика омана та міф. Жодного політика я не бачив і більше – ніхто з нами і не хотів знайомитись. Ми для них були несподіванкою. Тобто нам потім розповідали люди, що вся перемога, насправді, була випадком, їхнім щасливим білетом, квитком.

BB3B6063.jpg

Вони, коли організовували цю всю штуку, не планували йти так далеко. І зрештою наша пісня – це був такий приємний сувенір, що ця пісня качнула трохи Майдан, вони самі були в шоці. Я знаю, що спілкувалися там із Вакарчуком, потім з Олегом Скрипкою, політики з ними мали якісь контакти. А ми для них були невідомі пацани з периферії, тому з нами ніхто на контакт особливо не йшов. Один раз я зустрічався з Олегом Медвєдєвим.

В один вечір нас запросили на каву, щоб ми з ним поговорили, він нас розпитував, звідки ми взялися і так далі, чи потрібні нам якісь кошти. Ми кажемо: «Хотілося би якихось пару гривень, щоб ми хоч мали за що поїсти». Сміх сміхом, але в нас не було грошей купити навіть хліб, у нас такий двіж, а ми просто хавати хочемо, не маємо за що.

Він нам дав пару гривень на їжу. Це типу, як зараз пам’ятаю, це було в якомусь офісі. І ще одна одна зустріч була у нас з Ющенком, але це вже під час «Євробачення» 2005 року.

У нас був виступ в «Арені». Там перед «Євробаченням» проходили якісь концерти, і ми там брали участь. Всі учасники «Євробачення» співали свою пісню, таке а-ля промо. А Ющенко десь сидів зверху, у віп-ложі. Там був Луценко, Ющенко, ще хтось, і нас туди підвели, до Віктора Андрійовича, познайомили нас, щоб ми побачили друг друга.

«Добрий день!» Він сказав: «Хлопці, дякую!» Тобто, нарешті, для мене відбувся такий сатисфекшн – простий, людський, ми то агітували піснею своєю. І людина подякувала за те, що ми зробили для нього.

Він зняв із себе значок – тризуб і дав мені. Все.

BB3B6065.jpg

Мені смішно було слухати ці всі історії, що от, мовляв, нам там, за те, що ми заспівали за нього, нам там дали купу грошей... Ніхто нам нічого не давав. Нуль. Чи розраховував я на щось? – Не знаю, чесно, але вже буквально через рік, на річницю революції я зрозумів, що ніхто нічого нам давати не буде і допомагати теж. Не будуть. Все, що заробив ти сам – все твоє.

Далі. Багато розповідали міфів про Миколу Томенка. Розказую. Вперше я побачив Томенка на своїй же ж, власній прес-конференції.

Ми були в Сумах. Це був концерт, політичний концерт якийсь. Там була якась політична тусовка, і проходила вона в якомусь нічному клубі. І ми там виступали з нашими піснями, у нас тоді вже було 8 пісень, ми вже виступали наживо.

Ми виступили, потім хорошо посиділи, гарно «повечеряли» і зранку виїхали назад, на Київ, щоб було зрозуміло, в якому ми стані їхали назад. По дорозі дзвонять нам з Universal – рекордингової компанії, з якою ми співпрацювали, кажуть: «Хлопці, ви додому не їдьте, прямо з потяга їдьте на УТ-1, на “Карандаш», там зараз зйомки концерта, там шоу, і там ви маєте виступити». Ми кажемо: «Добре».

Прямо з поїзда, ось так, як були, приходимо туди – а там неймовірна кількість людей. Там «Тартак» тусується, ТНМК. Ми з пацанами такі: «О, прикольно, всі хлопці, з якими ми були на Майдані», ми виступали з ними на якомусь концерті.

Проходить ще півгодини, ми дізнаємося, що це «Євробачення», знімають якийсь відбірковий тур, тому що, як нам тоді сказали, що в країні революція пройшла і ті гурти, які були на Майдані, вони не мали можливості взяти участь у відбірковому конкурсі «Євробачення», і для них провели окремий-от такий кастинг.

І нам, мовляв, дали можливість виступити в фіналі. Ніби подяка всім цим гуртам, які були на Майдані, що вони мають можливість виступити в фіналі.

BB3B6068.jpg

Думаємо: «О! кльово, ще один піар-хід для нас», нам же ж треба якось розкручуватись поміж ними, нам треба, чим більше ефірів – тим краще. Думаємо: «О, кльово, ще тут виступимо». Я і зараз вважаю, що багато хто з учасників Майдану так само сприймали все те, думаю, Положинський, «Танки», потім «Мандри», Фома був і «Дешифр» – 5 команд. Я так думаю, що всі сприймали так те, що там відбувалося, хотіли отримати додатковий ефір на телебаченні. І так само все було і для нас.

І ми так стоїмо десь там, в кімнатах підготовки, поряд з Потапом, він тоді ще каже: «Пацаны, давайте шото вместе замутим, надо поднимать рэп». А я так думаю: «Знав би ти, що я і реп – це дві різні планети». І я йому кажу: «Да, да, хорошо, хорошо». І в команді Потапа якийсь чувак сидить і каже: «Вы сейчас победите». Я кажу: «Як так?» Типу, ти шо, дурний, фігню говориш.

І тут, коротше, оголошують, що за результатами голосування перемогли «Ґринджоли». Я кажу: «Ви що здуріли!» Які «Ґринджоли» на Євробаченні, у нас зовсім інші плани. Нам треба альбом записати, зняти два-три кліпи і кататися по Україні, поки у нас така популярність. Гроші заробляти хотіли, це правда.

Нас оголошують, значить, кличуть на сцену для того, аби виступити ще раз. Ми виступили, а потім прес-конференція. І от тоді, на цій прес-конференції, мене посадили прямо біля Томенка. І я запитую в нього: «Що зараз буде і що треба робити?» А він такий: «Нічого, просто сиди». Ось це була перша і, здається, остання зустріч із Миколою Томенком. А далі все почалося, ще крутіше.

Кінець першої частини.

Чтобы следить и читать самое интересное, подписывайтесь на нашу страничку в Facebook!

Автор: Владислав Сидоренко Фото: Сергей Дидковский

Добавить комментарий

вверх